УДК 378.37.013.75                                                 С.А.Свіжевська

 

ШЛЯХ АКРЕДИТАЦІЇ В УКРАЇНІ: РЕВОЛЮЦІЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ

 

Світлана Свіжевська, начальник відділу ліцензування та акредитації Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет», м. Дніпропетровськ

У статті проаналізовано етапи становлення акредитаційної практики у вищій освіті на фоні історичних і правових змін в Україні, обґрунтовано назрілу необхідність подальшого вдосконалення процедур забезпечення гарантії якості, визначено шляхи подолання протиріч через поетапне впровадження суспільно-професійної акредитації.

Ключові слова: гарантія якості вищої освіти, акредитаційна практика, критерії акредитації, індикатори якості освіти.

Светлана Свижевская, начальник отдела лицензирования и аккредитации Государственного высшего учебного заведения «Национальный горный университет»

В статье проанализированы этапы становления аккредитационной практики в высшем образовании на фоне исторических и правовых изменений в Украине, обоснована назревшая необходимость дальнейшего совершенствования процедур обеспечения гарантии качества, определены пути преодоления противоречий через поэтапное внедрение общественно-профессиональной аккредитации.

Ключевые слова: гарантия качества высшего образования, аккредитационная практика, критерии аккредитации, индикаторы качества образования.

Svitlana Svizhevska, the Head of Licensing and Accreditation Office of the State Higher Education Institution «National Mining University»

Summary: The paper analyzed the stages of accreditation practices in higher education against the backdrop of historical and legal changes in Ukraine proved there is a need to further improve software quality assurance procedures, the ways of overcoming contradictions through gradual introduction of social and professional accreditation.

Key words: quality assurance of higher education, accreditation practice, accreditation criteria, indicators of quality education.

 

У 40-ті роки Америка мала військових героїв; в 60-ті роки зразками для наслідування були космонавти. В даний час героями слід вважати фахівців у сфері якості, оскільки їх внесок у майбутній розвиток і процвітання може бути навіть більше, ніж видатних особистостей минулого.

Дж. Харрінгтон

 

Сучасна Україна стоїть на порозі значних змін. Глобалізація економіки і соціальних процесів вимагають від неї адекватної реакції на зміни, що зачіпають всі сфери життєдіяльності суспільства. Не оминають ці зміни і систему освіти, особливо в частині якості освітніх процесів і освітніх послуг. Акредитацію прийнято розуміти як дієвий механізм забезпечення гарантії якості. Сама поява і розвиток системи гарантії якості у формах ліцензування та акредитації було обумовлено, з одного боку, бурхливим зростанням обсягів вищої освіти, її доступністю і масовістю, з іншого боку - обмеженістю бюджетних ресурсів і активним залученням приватного капіталу в освіту.

У центрі уваги поданої статті є революційна роль впровадження державної акредитації вищих навчальних закладів України і аналіз поступового розвитку цієї процедури, вивчення позитивного впливу ліцензійно-акредитаційних процесів на якість освіти, оцінка сучасних потреб ринку праці та прогнозування майбутнього розвитку акредитації як механізму забезпечення якості освіти.

Ретроспективний аналіз подається поетапно із зазначенням основних нормативних документів, прийнятих у відповідний період, представленням діючих на той чи інший момент державних структур, зайнятих в процедурі акредитації, та основних подій.

Етап перший, 90-ті роки.

Останні радянські десятиліття: покращення якісних показників, розвиток матеріально-технічної бази та соціальної сфери вищої освіти, практично стабільний контингент студентів. Водночас, мають місце тенденції до надмірної уніфікації змісту освіти в різних навчальних закладах, превалює ідеологізація навчально-виховного процесу, підвищуються формальні вимоги до кваліфікації професорсько-викладацького складу, бурхливо зростає обсяг науково-дослідних робіт та чисельність науково-допоміжного персоналу

На момент розпаду Радянського Союзу в Україні функціонувало 149 вищих навчальних закладів і 742 технікуми та училища, в яких навчалося в цілому 1,6 млн студентів.

Майже дві третини випускників цієї системи отримували дипломи з інженерно-технічних спеціальностей, а кількість економістів, менеджерів та юристів була багаторазово меншою, ніж у демократичних країнах з аналогічними показниками розвитку господарства.

Зростання кількості вузів почалося вже у 1991 році, найчастіше, за рахунок перетворення філій університетів в регіонах в окремі навчальні заклади.

З початку 1990-х в Україні намітилися дві ключові тенденції - різке зниження кількості ПТУ і технікумів[1], що мають готувати фахівців технічних спеціальностей, і зростання числа вищих навчальних закладів, у тому числі приватних. Експерти в один голос стверджують, що збільшення числа приватних вузів вкрай негативно позначається на якості вищої освіти.

Істотний негативний вплив на діяльність і розвиток вищої освіти справляла економічна криза, наслідком якої стало постійне зниження обсягів централізованого фінансування вищої школи та фактичне припинення її фінансування з боку державних підприємств і установ, руйнування сектору науково-дослідних робіт. Через низьку заробітну плату багато висококваліфікованих викладачів (насамперед професори) пішли з сфери освіти у бізнес або просто емігрували.

На одного професора припадало близько 40 студентів.

Дійові особи та виконавці:

Утворене Указом Президента у грудні 1991 р. об’єднане Міністерство освіти замість Міністерств народної освіти, вищої і середньої спеціальної освіти та Державного комітету з професійної освіти,

Міжгалузева республіканська акредитаційна комісія на чолі з заступником Міністра освіти України, у складі якої є представники міністерств і відомств, що мають вузи, а також провідні вчені, спеціалісти народного господарства (Постанова Кабміну «Про акредитацію вищих навчальних закладів» від 1 червня 1992 р. N 303 ).

У 1992 році в Україні створена державна наукова організація з проблем освіти, педагогіки та психології – Академія педагогічних наук України.

Майже половина вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації та більше половини вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації знаходяться в підпорядкуванні галузевих міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. Найбільші галузеві системи вищої освіти знаходяться в підпорядкуванні Міністерства аграрної політики (116 вищих навчальних закладів), Міністерства охорони здоров’я  (114), Міністерства культури і мистецтв (69), Міністерства транспорту (22), Міністерства оборони (16), Міністерства внутрішніх справ (14). Розвиток цих навчальних закладів безпосередньо пов’язаний з можливостями впливу відповідних відомств на керівництво Уряду.

Підпорядкованість деяких державних вищих навчальних закладів є парадоксальною, а окремі з них знаходяться в прямому підпорядкуванні Кабінету Міністрів, Фонду Державного майна, що суперечить логіці побудови системи державного управління вищою освітою в Україні.

Основні події:

Демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.) задекларував  гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Міністерство освіти чимало зробило для ліквідації державної монополії на надання освітніх послуг та розвитку автономії освітніх закладів.

В Україні діє державна система ліцензування та акредитації освітньої діяльності. Центральне місце в цій системі посідає реорганізована Державна акредитаційна комісія України, яка є постійно діючим органом, що забезпечує виконання державних вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих і професійно-технічних навчальних закладів за напрямами (спеціальностями) підготовки та перепідготовки фахівців, надання та зміни статусів цих закладів.

У 1992 р. були формально визнані в Україні вищими (higher education) всі навчальні заклади, які навчають молодь після закінчення повної середньої освіти. Нова система вищих навчальних закладів стала включати: професійні і технічні училища, технікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети, частково інтегрувавши заклади, які у більшості розвинених країн входять до структури загальної середньої і професійної освіти.

Закон про освіту у новій редакції (від 23 березня 1996 р.) запровадив ступеневу систему вищої освіти, а також чотири рівні акредитації вищих навчальних закладів та дипломів їх випускників.

Структура вищої освіти України відповідає структурі освіти розвинених країн світу.

За результатами акредитації вищий навчальний заклад без зміни свого статусу може отримати право здійснювати з окремих напрямків (спеціальностей) підготовку за освітньо-професійними пpогpамами вищого навчального закладу більш високого pівня акpедитації. Вищі навчальні заклади отpимують четвеpтий pівень акpедитації, якщо більш 75 відсотків спеціальностей, з яких ведеться підготовка, акpедитовані за пpогpамами підготовки магістpа.

Pівень акpедитації вищого навчального закладу встановлює Деpжавна акpедитаційна комісія у поpядку, визначеному Кабінетом Міністpів Укpаїни.

Акpедитовані вищі навчальні заклади можуть ствоpювати pізні типи навчальних та навчально–науково–виpобничих комплексів, об’єднань, центpів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Допускається створення навчальних та навчально–науково–виpобничих комплексів як добpовільних об’єднань деpжавних та акpедитованих недеpжавних закладів освіти.

Деpжавному вищому навчальному закладу четвеpтого pівня акpедитації, який досяг високих показників у своїй діяльності, певною мірою відповідає міжнаpодним вимогам щодо pівня вищої освіти і є одним з пpовідних сеpед галузевої гpупи вищих навчальних закладів, може бути надано статус національного. Статус національного вищого навчального закладу надається Указом Пpезидента Укpаїни. Вищому навчальному закладу ІV pівня акpедитації (об’єднанню вищих навчальних закладів ІV pівня акpедитації), що пpоводить комплексні наукові дослідження загальнодеpжавного значення та має світове визнання своєї діяльності, може бути наданий статус національного наукового центpу.

На кінець 2000 р. система вищої освіти України включала 979 закладів усіх рівнів акредитації та форм власності. У тому числі, функціонувало 315 вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, зокрема 223 державної та 92 інших форм власності.  Серед них 101 університет, 55 академій та 157 інститутів, де навчається 1285 тис. студентів, що у розрахунку на 10 тис. населення України становить 285 студентів. У вищих навчальних закладах цієї групи здобувають вищу професійну освіту 1142,4 тис. студентів віком 17—24 роки включно (89 % від загального числа студентів цієї групи закладів). Статус національного мали 37 університетів та академій.

Зумисне не називаю окремі прізвища, але високо шаную ту титанічну працю армії науковців, керівників інститутів та університетів, цілих відділів освіти регіонального та державного рівня, які у короткий проміжок часу зуміли побудувати міцний фундамент для розвитку національної освіти на десятки років вперед!

Сформувалась регіональна структура мережі вищих навчальних закладів, яка характеризується наявністю кількох великих центрів вищої освіти в найбільших містах (Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку), групою менш розвинених регіонів (Автономна Республіка Крим, Запорізька, Луганська області тощо) та зовсім небагатою мережею ряду областей (Житомирської, Волинської, Рівненської).

Показник чисельності студентів вищих навчальних закладів (а це – один із суттєвих акредитаційних показників) III—IV рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення також суттєво відрізняється за регіонами. У п’яти областях (Харківській, Тернопільській, Одеській, Львівській, Дніпропетровській), містах Києві та Севастополі зазначений показник вищий за середній по Україні. Певна відмінність списку перших та останніх пояснюється наявністю в ряді регіонів великих навчальних закладів, які суттєво впливають на показник чисельності студентів, або значної групи дрібних закладів і філій з малою кількістю студентів. І тут уже спостерігається нерівність у виконанні ліцензійних умов

Фактом стає активність вищих навчальних закладів у розвитку мережі філій та навчально-консультативних пунктів, зазвичай, пов’язана з рівнем стратегічного мислення та агресивністю менеджменту конкретних закладів. Відкриття підготовки фахівців певних напрямів і спеціальностей часто формує попит на них.

Досить часто філії та навчально-консультативні пункти не мають належного кадрового забезпечення та навчальної бази, що спричиняє низьку якість освітніх послуг. Частина цих утворень взагалі не здійснюють системної навчальної діяльності, лише імітуючи основні елементи навчального процесу, працюючи в режимі завуальованого продажу дипломів[2].

З іншого боку, новостворені підрозділи сприяють зростанню місцевих викладацьких кадрів, переорієнтації на викладацьку діяльність частини місцевих наукових та інженерних працівників, а також відкривають можливості для нестандартних інвестиційних рішень, пов’язаних з формуванням належної навчальної бази.

Процес розвитку мережі філій та пунктів часом набуває парадоксального вигляду, коли маловідомі провінційні вищі навчальні заклади утворюють підрозділи у провідних університетських центрах країни. Надання освітніх послуг невисокої якості за демпінговими цінами дозволяє їм формувати власні ніші на відповідних розвинених ринках освітніх послуг. Хоча тут є і позитивний морально-виховний аспект: молодь покинула вулиці і пішла навчатись до вузів.

За такий порівняно невеликий за історичними мірками проміжок часу система вищої освіти трансформувалася кардинально, але не пропорційно, якщо порівнювати зростання обсягів утворення із зростанням навчальних ресурсів. Тому питання про якість освіти зумовили формування системи державної акредитації закладів освіти, систем тестування абітурієнтів і студентів, рейтингових технологій на основі об'єктивних статистичних показників.

Українська вища школа пройшла складний і неоднозначний шлях розвитку і зайняла передові позиції в європейському і світовому освітньому просторі. Якість діяльності, мережа і структура вищих навчальних закладів в Україні дають підстави для впевненості у відтворенні інтелектуального багатства нації і забезпеченні успішності соціально-економічного розвитку Української держави.

Відроджуються і впроваджуються колишні кращі надбання функціонування вищих навчальних закладів та досвід зарубіжних країн.

Але при цьому система ліцензування та акредитації мала переважно заявницький характер.

Етап другий, початок третього тисячоліття.

Інтеграційні процеси висувають нові завдан­ня перед національною вищою школою. Україна чітко визначила курс на входження в європейський освітній простір, у зв’язку з чим наполегливо і послідовно здійснюється модернізація освіт­ньої діяльності в контексті європейських вимог, робляться рішучі кроки щодо приєднання до Болонського процесу, який розпочався у 1999 р. підписанням міністрами освіти 29 європейських країн Болонської декларації. Стрижневим дискурсом Болонського про­цесу є перетворення Європи на найбільш розвинутий і конкурентоспроможний освітній простір на планеті. Болонська декларація передбачає реалізацію низки ідей і перетворень: формування в Європі єдиного, відкритого освітнього простору; перехід до двоступеневої структури вищої освіти, визнання кваліфікації бака­лавра на ринку праці; збільшення частки самостійної роботи студента до 50 % і вище; поліпшення контролю якості освіти; впровадження системи академічних кредитів (ECTS) — Європейської кредитно-трансферної системи.

Болонський процес спрямований на зближення освітніх сис­тем європейських країн зі збереженням більшості досягнень і кращих традицій в освіті, досягнутих Україною за її більш ніж тисячолітню історію.

Прозорість кваліфікацій та навичок узгоджено з новим, універсальним інструментом, що інтегрував існуючі засоби, такі як європейський паспорт навчання, європейський навчальний план та додаток до сертифіката. Європейська структура професійної освіти має розвинутися до 2010 року, щоб зробити можливим вільне пересування громадян робочими, бізнесовими секторами та країнами.

Дійові особи та виконавці.

Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.

До державних органів управління вищою освітою належать:

• Міністерство освіти і науки України;

• центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

• Вища атестаційна комісія України;

• Державна акредитаційна комісія.

Міністерство освіти і науки України стає правонаступником Міністерства освіти України та Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності (Указ Президента України від 7 червня 2000 року N 773)

Міністерство освіти і науки України:

- бере участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки та професійної підготовки кадрів;

- розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти;

- забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

- проводить акредитацію вищих та професійно-технічних навчальних закладів, видає їм ліцензії, сертифікати;

- організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань.

Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових та науково-педагогічних кадрів, керує роботою щодо присудження наукових ступенів, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

За результатами акредитації вищих закладів освіти Міністерство освіти і науки України разом з міністерствами й відомствами, яким підпорядковані заклади освіти:

- визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами, надає право видачі документа про освіту державного зразка;

- встановлює рівень акредитації навчального закладу;

- інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяльності вищих навчальних закладів.

У липні 2001 року Кабінет Міністрів України підвищив статус Державної інспекції навчальних закладів до рівня урядового органу державного управління. Опрацьовується проект положення про Державну інспекцію навчальних закладів, проводиться її реорганізація та перегляд функцій.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

- Всеукраїнський з'їзд працівників освіти;

- загальні збори колективу навчального закладу;

- районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти.

Станом на 1 вересня 2003 р. українська вища освіта представлена 1009 вищими навчальними закладами І—IV рівнів акредитації, в яких навчається понад 2,1 млн. студентів.

У 2002-му на 1 професора припадає вже понад 220 студентів.

Стан освіти в будь-якій державі залежить від фінансової підтримки з боку  держави. Провідні країни світу, вступаючи в інформаційну епоху, неухильно збільшують витрати на освіту. Колишній президент США Р. Рейган, пояснюючи таку політику, казав: «Ми даємо багато грошей університетам не тому, що багаті, але ми багаті тому, що даємо гроші університетам»[3]. В Україні розбудова освіти в перші 15 років незалежності проходила в умовах гострої соціально-економічної кризи. Це негативно позначилося на фінансуванні освіти. Хоча Закон України «Про освіту» (ст. 57) передбачав виділення на освіту 10% валового внутрішнього продукту, практично в 1992–2004 рр. виділялося від 3,5% до 5,5% ВВП, що дозволяло задовольняти лише третину мінімальних потреб освіти. Недофінансування освіти негативно позначилося на темпах її модернізації.

Основні події.

Прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 09.08:2001 № 978 «Про затвердження Положення про акредитацію вищих навчальних закладів та спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах». Робота з ліцензування та акредитації стає системною та упорядкованою. Система за­безпечила можливість державного регулювання процесу надання освітніх послуг та захист інтересів їх споживачів. Разом з тим не вдалося утвердити єдиний стандарт в оцінюванні діяльності вищих навчальних закладів. Система допускала значний вплив монополістів на прийняття рішень щодо ліцензування та акредитації, що не давало можливості Міністерству ос­віти і науки ефективно здійснювати ці процеси.

Акредитація вищих навчальних закладів здійснювалася через експертизу на фахових радах. Спочатку ці фахові експертні ради, що формувалися і діяли при певних («провідних») навчальних закладах, виносили попередній, дуже важливий вердикт щодо рівня акредитації. А вже потім державна акредитаційна комісія, спираючись на ті фахові висновки, виносила свій вердикт. Однак і така, здавалося б, оптимальна система мала низку недоліків.

Оскільки було багато слушних і гострих нарікань на діяльність цих фахових рад та всіляких конфліктів, Міністерство освіти справедливо вирішило цю «вузівську вольницю» скасувати і підпорядкувати цю справу собі. Відтак при департаменті ліцензування та акредитації були створені державні експертні комісії, що діють і сьогодні, і до яких залучаються фахівці з різних вузів

Діюча система контролю якості дуже складна і передбачає проведення чотирьох різних процедур: ліцензування спеціальностей (напрямів), акредитацію спеціальностей (напрямів), акредитацію закладу в цілому, атестацію. Кожна процедура є досить тривалою (зазвичай, багатомісячною), вимагає оформлення безлічі паперів та великих трудових витрат. Міністерство задекларувало намір скасувати процедуру атестації і спростити інші процедури, але шлях до однієї простої і прозорої процедури здається ще далеким

Висновки все ж позитивні: в Україні утвердився єдиний державний підхід до контролю за організацією діяльності вищих навчальних закладів на основі процедур ліцензування та акредитації. Встановлено нормативи та вимоги до ліцензування та акредитації. Упроваджено державні та галузеві стандарти вищої освіти, введено новий перелік галузей наукових знань та напрямів підготовки бакалаврів. Суспільні відносини у сфері вищої освіти перейшли на якісно новий рівень, зокрема громадськістю, суб'єктами господарювання, освітянською спільнотою досягнуто розуміння важливості та необхідності цього процесу.

Етап третій, теперішні часи.

У 2007 році Україна досягла рекордної кількості студентів - більше 2,8 млн людей навчалося в навчальних закладах I-IV рівнів акредитації.

Зниженню кількості ВНЗ покликані сприяти як політика міністерства, що має намір об'єднувати державні ВНЗ, так і сам ринок.

Процес реформування триває, на перегляд очікують процедури ліцензування і акредитації. Існує думка про доцільність законодавчого врегулювання цих питань окремим законом після ухвалення нової редакції Закону «Про вищу освіту».

Участь громадськості в процедурах оцінки якості вищої освіти є декларативною. У складі державної акредитаційної комісії домінують найбільш впливові керівники державних вищих навчальних закладів і державні службовці.

При проведенні ліцензійно-акредитаційних процедур не забезпечується рівність вищих навчальних закладів різних форм власності. По-перше, серед експертів практично неможливо зустріти працівників недержавних навчальних закладів, а по-друге, з недержавних закладів стягують необґрунтовано великі кошти за видачу ліцензій та акредитаційних сертифікатів.

Критерії та вимоги до ліцензування та акредитації  надмірно розширені, ускладнені, не враховують особливості різних  напрямів підготовки фахівців, а, часом, неузгоджені з іншими державними нормативними документами. Від вищих навчальних закладів вимагають наявності таких складових навчально-методичного забезпечення, які входять до складу державних стандартів освіти і досі не затверджені. Відсутні методики розрахунку ряду складних показників. Поняття по-різному тлумачаться різними експертами. Нарешті, окремі примітки до критеріїв прямо принижують людську гідність викладачів пенсійного віку.

За давньою традицією, суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання і посилюється вибірковістю їх застосування. Прикро, але виконання вимог щодо ліцензування та акредитації державними вищими навчальними закладами залишається питанням совісті їх ректорів, отримання каральних санкцій є майже виключним привілеєм недержавних навчальних закладів. Внаслідок цього багато державних вищих навчальних закладів не відповідає встановленим критеріям ліцензування та акредитації.

Відпрацювання методики підготовки самоаналізів вищими навчальними закладами є позитивним зрушенням у системі контролю якості освіти. Водночас, нашарування дріб’язкових кількісних показників робить ці документи занадто великими за обсягом і незручними для читання.

Експерти часто підходять до оцінки якості навчання з традиційних позицій власного закладу, що виступає непрямим фактором уніфікації навчального процесу і придушує ініціативу навчальних закладів. Трапляються випадки, коли експерти розглядають навчальний заклад як конкурент власному закладу на ринку платних освітніх послуг.

Методичне супроводження ліцензійно-акредитаційної діяльності поволі стає прибутковим бізнесом структур, підпорядкованих Міністерству і Державній акредитаційній комісії. Їх керівники посилаються на брак централізованого фінансування розробки державних стандартів освіти і перекладають тягар цього на вищі навчальні заклади.

Інформація про діяльність Державної акредитаційної комісії України є недоступною для більшості професіоналів і тим більше для широкої освітянської спільноти. Взагалі не створено ніякої системи поширення цієї інформації. Часопис не видається, рішення (у тому числі, нормативні) у засобах масової інформації не друкуються, у глобальній електронній мережі інформація не розповсюджується, до комп’ютерних правових систем не вноситься. Короткі репортажі у відомчій газеті фактичної інформації практично не несуть.

Громадський контроль за якістю освітніх послуг знаходиться в стадії становлення разом з професійними асоціаціями, які лише нещодавно почали створюватись в Україні. Їх вплив на навчальний процес лишається епізодичним, а про співпрацю з державними органами інформація відсутня.

Спроби створення громадських рейтингів вищих навчальних закладів довіри у професіоналів не викликають, супроводжуються чутками про заангажованість організаторів та суб’єктивізм експертів.

Внутрішній моніторинг оцінки якості навчання у вищих навчальних закладах чітко поділяється на дві складові: формальні показники відомчої та ліцензійно-акредитаційної звітності та власні дослідження. У першому випадку, зусилля спрямовуються на отримання необхідних значень і уникнення можливих неприємностей. У другому випадку, інформація оприлюднюється лише вибірково з метою запобігання нанесенню шкоди іміджу навчального закладу та його керівництва. Крім того, власні дослідження звичайно носять емпіричний характер і не ґрунтуються на системній науково-методологічній базі. Тим більше, що такої загальновизнаної бази не створено.

Соціологічні дослідження у вищих навчальних закладах проводяться, переважно, за рахунок західної допомоги, за власною ініціативою науковців або на замовлення керівництва навчальних закладів. Бракує системних багаторічних досліджень, які охоплюють різні сектори вищої освіти. Результати досліджень часто не друкуються або друкуються мізерними тиражами в матеріалах наукових конференцій і відомчих збірках.

Маркетингові дослідження ведуться вищими навчальними закладами з метою визначення перспектив працевлаштування випускників та визначення розміру оплати за навчання. Інформація про їх результати до широкої громадськості практично ніколи не доходить.

Основу механізму регламентації діяльності вищих навчальних закладів та системи забезпечення якості освіти в Україні становлять процедури ліцензування та акредитації. Крім того, існують допоміжні процедури, що визначають рівень якості освіти, – рейтингування та моніторинг роботи  навчальних та наукових закладів та їх підрозділів. Особлива роль державної акредитації полягає в тому, що вона має гарантувати відповідність якості та рівня навчання державним вимогам, і випускники навчальних закладів, що навчалися за акредитованими спеціальностями, мають право на отримання документа про освіту державного зразка.

Для здійснення поставленої мети в Україні є всі необхідні складові інформаційної інфраструктури, існує розвинена телекомунікаційна структура, системи захисту інформаційного змісту та верифікації інформації в глобальній мережі Internet, розробляються різноманітні технології менеджменту інформаційних послуг. Функціонують портали для збору статистичної та аналітичної інформації діяльності органів державної влади і портал Міністерства освіти науки України.

Однак все ще важливим залишається питання, чи всі зазначені зміни та спроби реформування галузі призвели чи, що є найважливішим, можуть призвести до удосконалення якості системи освіти України, оскільки за результатами одного з найбільш авторитетних світових університетських рейтингів The Times Higher Education-QS World University Rating жоден з українських ВНЗ не потрапив до 400 кращих.

Основні критерії, які бралися до уваги розробниками рейтингу, є такі: якість наукових досліджень, оцінка рівня підготовки випускників, міжнародні зв’язки, якість освіти (викладання).

Якість наукових досліджень та рівень підготовки випускників є не зовсім об’єктивними параметрами, оскільки вони визначалися шляхом опитування, що ініціювалося тими, хто складав рейтинг. Однак велика кількість респондентів, які взяли участь в опитуванні, та їх рівень експертної підготовки засвідчують зниження суб’єктивного фактора в цьому оцінюванні.

Враховуючи світовий досвід, європейські університети виділили один з основних показників якості освіти – індекс цитування наукових праць, який показує науковий потенціал вченого, кафедри, університету і країни в цілому. Це найбільш вагомий показник якості, що достатньо легко формалізується.

Міжнародні зв’язки університетів розраховувалися з огляду на два показники – відсоток іноземних викладачів серед професури та відсоток іноземних студентів.

Якість освіти визначалася співвідношенням кількості викладачів та студентів.

Тими, хто складав рейтинг, було відмічено ряд параметрів, які не бралися до уваги під час проведення оцінювання, але які також можуть бути важливими та використовуватися в майбутньому.

Метою науковців у сфері, що стосуються забезпечення якості освіти в Україні, є виявлення недоліків та формування рекомендацій щодо удосконалення технології забезпечення якості національної освіти через процедури акредитації, ліцензування та рейтингування вищих навчальних закладів України. 

Про необхідність реформування галузі вищої освіти свідчать і самі факти прийняття таких документів:

1) Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002;

2) Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 49;

3) Указ Президента України від 17.02.2004 р. № 199/2004 “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України”;

4) Державна програма розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2004 р. № 1183;

5) Державна цільова науково-технічна та соціальна програма “Наука в університетах” на 2008-2012 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. № 1155.

6) Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту № 1258 від 20. 12. 2010 р. «Щодо Плану реалізації завдань, визначених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 1728«Про затвердження плану заходів щодо розвитку вищої освіти на період до 2015 року»

І це далеко не повний перелік лише програмних документів з реформування галузі вищої освіти.

Дійові особи та виконавці:

Міністерство освіти і науки України.

Департамент наукової діяльності та ліцензування, який є самостійним структурним підрозділом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України і підпорядковується безпосередньо першому заступникові Міністра.

Державна акредитаційна комісія трансформується. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2012 р. № 801 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" змінено статус Державної акредитаційної комісії з госпрозрахункової організації на постійно діючий колегіальний орган Акредитаційну комісію (без права юридичної особи), у зв'язку з чим громадські регіональні експертні комісії ДАК припиняють свою діяльність. Постановою також встановлено, що організаційно-технічне забезпечення діяльності Акредитаційної комісії здійснюється Державною освітньою установою "Навчально-методичний центр з питань якості освіти", яка є бюджетною установою.

Основні події.

Постійні реформи у сфері освіти, приєднання України до європейського освітнього простору, участь держави у масштабних наукових та бізнес-проектах вже давно вимагають іншого підходу до ліцензування та акредитації освітніх установ, як до основних механізмів розвитку, поліпшення і контролю якості надання освітніх послуг саме тим майбутнім фахівцям, на яких розраховуються і бізнес-проекти і наукові дослідження.

Система оцінки якості знаходиться на роздоріжжі, і професіонали думають, як вийти з того глухого кута, в якому сьогодні ця система виявилася. Чому так вийшло? Змінилася країна, змінилася і ситуація в системі освіти, і ті методи оцінки якості, які були розроблені десять-п'ятнадцять років тому, фактично або перестали, або перестають працювати. Тому з'явилося спільне розуміння, що потрібні інші методи оцінювання.

Ключове питання сформулюємо так: чи можна тільки за допомогою адміністративних методів контролю та нагляду поліпшити якість освіти? І чи не отримаємо ми в результаті таку ж стагнацію в розвитку, в якій опинився свого часу вітчизняний бізнес, коли його почали добивати величезною кількістю перевірок?

Наступне питання: чи повинен в принципі інститут акредитації бути частиною державної системи нагляду і контролю? Оскільки саме слово «акредитація» походить від слова «кредо», тобто «довіра», і весь міжнародний досвід розвитку процедури акредитації говорить про те, що ця процедура - саме довірча. Але в нормативній базі тепер прописано, що державна акредитація є обов'язковою процедурою. Тобто процедура акредитації фактично стає контрольною функцією, за результатами якої можуть бути прийняті адміністративні рішення.

Узагальнюючи вищесказане, можна визначити таку тему: акредитація в Україні - це процедура довіри чи процедура контролю? Де поставити акцент?

Друга тема, яку необхідно обговорити: а що таке акредитація в сучасних умовах?

В основу сформованої в Україні системи державної акредитації - це були 90-ті роки - була покладена американська модель. Це цілком природно, оскільки в середині 90-х років системи акредитації в Європі ще не було, а американці займаються акредитацією більше ста років. Вони теж до цієї системи прийшли «не від хорошого життя» - на початку минулого століття в США був такий же освітній бум, який трапився в Україні в останнє десятиліття. В Америці з'явилася величезна кількість освітніх установ, дипломи яких ніякого якості освіти не гарантували. І тоді ректори найбільших американських вузів домовилися створити Клуб акредитованих вузів, куди приймалися тільки ті освітні установи, якості освітніх програм яких можна було довіряти. Тобто, ініціатива прийшла «знизу», виходила від самого ректорського корпусу (може бути, тому система акредитації там виявилася настільки живучою?). На сьогоднішній день акредитована тільки приблизно половина всіх освітніх програм, реалізованих у вищій школі США. Якщо хочете, порівняйте з вітчизняною статистикою, яка свідчить про наявність державної акредитації у 100 відсотках вузів.

Виходячи з цього невеликого історичного екскурсу та повертаючись до наших реалій, поставимо питання так: які поле дії і сфера застосування акредитації в сучасних умовах? Хто її учасники? Чи потрібно нам «стовідсоткове охоплення», або акредитація повинна означати належність вузу (або освітньої програми) до своєрідного елітного освітньому «клубу», головним пропуском у який є довіра професійного співтовариства?

Для пошуку точної відповіді слід звертатись до понятійного апарату та технологій, якими користується світ бізнесу Це, наприклад, так звана технологія бенчмаркінгу, коли шляхом голосування експертних груп вибираються кращі програми, що реалізуються в українських вишах. За підсумками такого вибору потрібно публікувати щорічний довідник про кращі освітні програми. Методики, технології, правила, способи і критерії такого вибору кращих освітніх програм вітчизняних університетів також можуть стати предметом обговорення серед професійної спільноти.

На даний момент процедура державної акредитації не повною мірою дозволяє досягти цілей розвитку освіти. Тому слід серйозно замислитись над впровадженням суспільно-професійної акредитації не як над альтернативною формою, а як існуючу поряд з державною процедурою оцінки якості освіти, що буде доповнювати її і враховуватиме інтереси всіх зацікавлених сторін.

Література

1.                 Постанова Кабміну «Про акредитацію вищих навчальних закладів» від 1 червня 1992 р. N 303.

2.                 Загальний огляд системи вищої освіти України. Т. Фінніков [Ел. ресурс]. — http://do.gendocs.ru/docs/index-23017.html

3.                 Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08:2001 № 978 «Про затвердження Положення про акредитацію вищих навчальних закладів та спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах».

4.                 Національна доктрина розвитку освіти, Указ Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002.

5.                 Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 49.

6.                 Указ Президента України від 17.02.2004 р. № 199/2004 «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України».

7.                 Державна програма розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки, Постанова Кабінету Міністрів України від 08.09.2004 р. № 1183.

8.                 Державна цільова науково-технічна та соціальна програма «Наука в університетах» на 2008-2012 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. № 1155.

9.                 Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту № 1258 від 20. 12. 2010 р. «Щодо Плану реалізації завдань, визначених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 1728«Про затвердження плану заходів щодо розвитку вищої освіти на період до 2015 року».

10.            Постанова Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2012 р. № 801 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України"

11.            Свіжевська С.А. На шляху до незалежної акредитації //тижневик «Освіта» -  №16 - 31.03.2011.

12.            Свіжевська С.А. Організація моніторингу якості вищої освіти в контексті процедур ліцензування та акредитації// Всеукраїнська науково-методична конференція «Кадрове забезпечення гірничо-металургійного комплексу України». - ДВНЗ «НГУ» - 12-13 травня 2011.

13.            Гончаренко М.Ф, Свіжевська С.А.  Акредитація від А до Я. Глосарій з акредитації/  Навчально-методичний посібник// Лист МОНмолодьспорт України № 1/11-12102 від 22.12.2011 – Дніпропетровськ – НГУ – 2012

14.            Свіжевська С.А.  Формування сучасних підходів до акредитації у ВНЗ України// журнал Вища школа –  №6 – 2013 –  с.21-35