С.А.Свіжевська

ДВА ПОЛЮСИ АКРЕДИТАЦІЇ: США І УКРАЇНА.

Основним інтегральним процесом оцінки вищої освіти в країнах Європи, Америки, а з недавнього часу і в країнах Євразійського регіону, є процедура акредитації. Очевидно, що, розробляючи механізм державної акредитації і з огляду на різноманітність думок у світі з цього приводу, Україні необхідно врахувати досвід інших країн і систем вищої освіти.

У США процедура акредитації університетів пов'язана з діяльністю не федеральних органів і не з урядом штатів, а з діяльністю регіональних Асоціацій університетів і коледжів. Ці асоціації мають спеціальні Комісії з вищої освіти, які й проводять процедуру акредитації університетів, що знаходяться на території регіону.

Комісією з вищої освіти Середніх Штатів розроблені та опубліковані два документи: 1) «Загальна схема для оцінки результатів» (друге видання, 1996 рік); 2) «Параметри успішності у вищій освіті та стандарти акредитації» (1994 рік). Дані документи не представляють собою конкретної регламентованої програми оцінки університету. Навпаки, принципова специфіка акредитації по-американськи полягає в тому, що, незважаючи на стандартність самої процедури акредитації, Асоціація з вищої освіти залишає за кожним університетом і коледжем виключне право визначати оптимальну стратегію і способи її проведення.

Згідно з американськими стандартами акредитації, оцінка застосовується в наступних основних сферах: 1) якість академічних та інших навчальних програм; 2) інституціональна (загальноуніверситетська) ефективність; 3) звітність і громадська ясність процесів і процедур.

Наступний важливий аспект - це оцінка ефективності університету як організації. І чим більше в процесі оцінки є доказів відповідності організаційних результатів поставленим цілям, тим більше очевидна інституціональна ефективність, тим більш імовірно отримання або підтвердження акредитації університетом..

Академічні досягнення студентів - це критичний компонент для визначення того, університет досяг, чи ні, своїх освітніх та інших цілей. Це забезпечує основу для сумарної оцінки ефективності університету, на базі якої судять про рівень вузу. А судження ці можуть варіюватися від громадського схвалення до реального збільшення або зменшення ресурсів, особливо для державних вузів.

Особливе значення в університетах США надається залученню викладачів до процесу оцінки. Ініціатором оцінки може бути ректор, проректор, декан, але викладачі повинні бути в центрі оцінки університетських результатів. Комітет з вищої школи Асоціації університетів регіону Середніх Штатів (США) пропонує вузам наступні основоположні принципи оцінки:

1) Оцінювання повинно бути багаторівневим, а головним компонентом його повинні стати освіта і розвиток студентів. 2) Програми з оцінки повинні включати дослідження та аналіз результатів оцінки. Результати оцінки повинні бути інтерпретовані, проаналізовані та збережені. 3) Програми з оцінки повинні бути реалістичні. Цілі університету повинні відповідати його ресурсам. 4) В оцінці повинні максимально використовуватися існуючі дані досліджень. 5) Результати оцінювання мають принести доходи, що виправдовують витрати вузу на нього.

У країнах європейського регіону можна виділити наступні основні процедури контролю якості освіти з боку державних органів: ліцензування, оцінка (атестація), акредитація. Слід мати на увазі, що терміни «ліцензування, оцінка та акредитація» не завжди послідовно використовуються у дискусіях з питань політики у галузі освіти в країнах Центральної, Східної, так і Західної Європи. Часом, важко чітко відокремити ліцензування, акредитацію та оцінку один від одного, тому що має місце (як у дискусіях, так і на практиці) перетин, і навіть змішування цих понять і процесів. Дана обставина, безумовно, повинно наводити нас на певні роздуми, з тим, щоб сприяти створенню в Україні системи оцінки, що не повторює чужих недоліків.

Перелік показників державної акредитації України, затверджений Постановою КМУ від 9 серпня 2001 р. N 978 «Про затвердження Положення про акредитацію вищих     навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах» і містить 11 показників. На думку експертів, цей перелік на даний момент можна вважати достатнім для інтегральної оцінки ефективності діяльності ВНЗ і віднесення його до типу установ вищої професійної освіти і однією з видових груп.

Показники державної акредитації поділяються на дві частини: 1)показники, що визначають статус навчального закладу за типом (статус «вищий навчальний заклад»); 2) показники, які використовуються для визначення виду вищого навчального закладу (інститут, академія, університет ).

Що стосується критеріальних значень показників державної акредитації, що використовуються при встановленні виду вищого навчального закладу, то вони в Україні встановлені тільки для визначення типу вузу, а не його виду.

Національний гірничий університет, формуючи внутрішній Стандарт «Структура та вимоги до змісту звіту про акредитаційний самоаналіз напряму (спеціальності)», виявив протиріччя практики з питань оцінювання діяльності при акредитації ВНЗ:

• недосконалість засобів діагностики рівня сформованості компетенцій випускників. Програми навчальних дисциплін розробляються як стандарти вищого навчального закладу, що заважає розробці засобів централізованого контролю;
• відсутність контролю державної атестації випускників (фактично рівень сформованості компетенцій випускника не визначається). Акредитація напряму чи спеціальності здійснюється як правило до завершення теоретичного навчання, що не дає можливості перевірити її відповідність стандартам вищої освіти. Результати державної атестації фактично залишаються поза увагою;
• недосконалість критеріїв оцінки рівня наукової діяльності вищого навчального закладу як обов'язкової складової. Роль вищих навчальних закладів як громадського та наукового центру при акредитації вищого навчального закладу не враховується.
• невідповідність акредитаційних вимог до показників кадрового забезпечення навчального процесу чинним нормативам, що затверджені КМ України. Кадрове забезпечення навчального процесу визначається кількістю посад науково-педагогічних працівників і залежить від контингенту студентів, форми навчання та напряму підготовки.

НГУ стоїть на шляху створення механізму подолання очевидних протиріч та моделювання прозорої системи самоаналізу у міжакредитаційний період.

Розглянуто дві моделі оцінки-акредитації –  американська, яку слід позначити як ліберальну, і українська, яка може бути визначена як суворо державна. Очевидно, що  закордонні концептуальні і технологічні підходи до процедури акредитації повинні бути враховані при розробці індикаторів та критеріїв національної системи оцінки вищої школи в Україні.